• Спілка об’єднань громадян «Всеукраїнська Федерація Споживачів «ПУЛЬС»
  • Euro Ncap

Права споживача – захист і споживча практика в ЄС

  • Довідкова інформація

    Закони, спрямовані на захист споживачів, існують уже багато століть. Спочатку вони стосувалися переважно невідповідної якості або підробок продукції щоденного споживання – наприклад, розведеного молока чи пива, крейди у хлібі, або домішок дешевших металів у золоті, тощо. Хоча закони були покликані, щоб зупинити обман, їх однаково потребували як споживачі, так і торговці. Чесні ремісники та постачальники харчової продукції не хотіли втрачати бізнес або знижувати ціни через неправомірну конкуренцію. Паралельні інтереси виробників і споживачів залишаються важливою рисою захисту прав споживачів у сьогоднішній Європі.

    Комплексний захист прав споживачів, у тому вигляді, у якому він обговорюється та втілюється сьогодні, почав розвиватися лише наприкінці 19-го сторіччя у США та у Європі. Це стало результатом промислової революції. До того часу, більшість того, що люди їли, пили та використовували у своїх будинках, вони або вирощували і робили самостійно, або купували в інших жителів своєї місцевості, яких вони знали особисто. Індустріалізація відділила виробництво та розподіл від громади, а також значно розширила спектр наявних виробів. Ринок став знеособленим, і все більше й більше товарів стало надходити здалеку. Відповідно, значно зросли можливості для шахрайства. Одночасно стало набагато важче отримати компенсацію від великої та віддаленої фабрики, ніж від свого сусіда, який, вірогідно, сам зробив свій товар. Окрім того, з розвитком реклами споживачі почали отримувати значну кількість інформації, яку вони не могли оцінити – вона могла бути точною та реалістичною, могла бути оманливою, або навіть повністю фальшивою, але як вони могли це визначити?

    Більшість країн у Західній Європі почали розвивати комплексне законодавство у період після 1950 року. Спочатку це були окремі законодавчі акти – конкретні закони, спрямовані на вирішення окремих питань, наприклад, чесної реклами, вдосконалення інформування споживачів через упаковку на промисловій і харчовій продукції, а також основних вимог безпеки. Поступово виникла ідея стосовно створення визнаного переліку споживчих прав, а також узгодженого комплексу законодавства та органів для його втілення. В результаті цього, протягом останніх років країни, які вперше приймали закони на захист прав споживачів, використовували широкомасштабні акти, які поширювалися на багато аспектів захисту прав споживачів. Такий підхід використовували країни, які здійснювали перехід від планової економіки (включно з тими, які зараз є членами Європейського Союзу), але його також використовували у багатьох країнах, що розвиваються, у Латинській Америці, Азії та Африки, де на споживчі питання спочатку звертали мало уваги.

    У ЄЄ існують загальноєвропейські закони (Директиви), яке повинно втілюватися через законодавство окремих країн. З іншого боку, Директиви визначають загальні вимоги, які повинні виконувати окремі країни, а не те, яким чином повинні бути організовані національні закони. Через це досі існують значні відмінності у структурі споживчого законодавства та інститутів, які забезпечують його виконання. [Детальніша інформація про вимоги ЄС міститься на сторінці 00.]

    Споживча політика

    Ідею про перелік прав споживачів уперше запропонував Президент Кеннеді у своєму зверненні до Конгресу США у 1962 році. Це сталося 15-го березня – цю дату міжнародний споживчий рух згодом прийняв як Міжнародний день прав споживачів, а ЄС ухвалив її як День споживача у Європі.

    Президент Кеннеді говорив про чотири права споживачів. Відтоді, завдяки дискусіям у споживчих організаціях, цей перелік було розширено до восьми прав, які прийняла і які захищає міжнародна організація «Консьюмерз Інтернешнл» та її члени. Більшість законів на захист прав споживачів розроблені на захист одного або кількох із таких прав, а комплексний «Акт про захист прав споживачів» охоплює всі з них.

    Нижче наведено опис таких прав. Але, перш ніж розглядати їх детально, важливо зрозуміти, яким чином вони вписуються в загальну політичну структуру.

    Конкуренція

    За умов ринкової економіки, інтереси споживачів частково забезпечуються завдяки ефективному функціонуванню ринку. Коли у споживачів є вибір, це змушує виробників і роздрібних торговців пропонувати високоякісні товари і стримувати ціни. Якщо вони намагатимуться продавати товари низької якості або за завищеними цінами, споживачі завжди можуть «проголосувати ногами» і купити товари в іншому місці. Принаймні, так є в теорії, причому в значній мірі це насправді так. Але для ефективного функціонування конкуренції існують численні перешкоди.

    Де тільки можливо, виробники намагаються її обмежити з метою підвищення своїх прибутків. Відповідно, одна зі складових частин захисту споживачів – це закони та інститути, спрямовані на розвиток і врегулювання конкуренції і недопущення зловживань своїм положенням на ринку з боку виробників. Серед найпоширеніших антиконкурентних практик – приватні угоди між групами виробників (які називаються «картелі» ) для «фіксації» ринку, наприклад, через домовленості щодо встановлення однакової ціни або щодо поділу ринку за географічними зонами. Конкуренція може також обмежуватися тоді, коли на певному ринку починає домінувати одна фірма – якщо більшість супермаркетів належать одній і тій же компанії, вона може підвищувати ціни, тому що споживачам більше нікуди буде піти. Таким чином, нормативні акти щодо конкуренції звичайно передбачають можливості щодо обмеження окремих фірм, які стають занадто потужними, наприклад, через попередження подальшого розширення ринкової частки, якщо вона вже контролює значну частину ринку. Уряди більшості країн розглядають законодавство щодо конкуренції як позитивний фактор для підвищення загальної продуктивності роботи виробників та сфери обслуговування, а також для споживачів. Причина цього полягає в тому, що конкуренція підвищує ефективність, а відповідно – конкурентноздатність на міжнародних ринках, тим самим сприяючи експорту та створюючи труднощі для імпортерів .

    Конкуренція також обмежується тоді, коли споживачі не можуть здійснювати ефективний вибір. Для цього їм потрібна надійна інформація. Це означає розуміння типів наявної продукції (наприклад, переваги та недоліки бавовни порівняно з вовняними або синтетичними тканинами для різних видів одягу, або різні типи застави при купівлі будинку). Це також означає наявність деталізованих фактів про всі наявні бренди та моделі, а також про ціни. Якщо виробників не змушувати, багато з них не надаватимуть комплексної інформації. Деякі з них, щоб забезпечити продажі, навмисно вводять споживачів у оману. Інші дають інформацію вибірково, або ж зосереджуються на іміджі, а не на суті своєї продукції – що є типовою рисою рекламних кампаній. Конкуренцію, таким чином, посилює підвищення здатності споживачів до зваженого вибору. Це може передбачати як обмеження того, що можуть робити підприємства, так і встановлення вимог щодо надання точної та послідовної інформації.

    Підвищення здатності споживачів до дій та захист прав споживачів.

    Незалежно від того, чи є високим рівень конкуренції на ринку, права споживачів визначаються, тому що підприємства набагато потужніші, ніж окремі особи. Вони не лише розповсюджують товари та послуги, деякі з яких мають важливе значення для споживачів, але ще й мають деталізовану інформацію про такі товари та послуги, і в багатьох випадках ще й мають значні ресурси для їх рекламування і для протидії критиці, якщо вони не працюють належним чином. Порівняно з цим, окремі особи є слабкими; вони не можуть бути експертами з усіх видів продукції та послуг, що їм пропонуються; вони не мають часу та коштів на проведення ринкових досліджень, для оцінювання конкурентної продукції та перевірки цін у десятках магазинів, або ж для здійснення юридичних процедур на забезпечення компенсацій у випадках, коли щось відбувається неналежним чином. Відповідно, права споживачів стосуються зміни балансу сил між компаніями та окремими особами.

    Це досягається за допомогою:

    Підвищення здатності споживачів до дій. Це передбачає навчання та освіту, існування конкретної інформації про товари та послуги, а також юридичні права, які легко можна забезпечити. Зазвичай, інформаційні потреби забезпечуються через встановлення вимог до етикеток, надання ефективних інструкцій, мінімального обсягу фактичної інформації у рекламі та зазначення ціни. Державні органи також публікують загальну інформацію, а освітні курси зі споживчих питань можуть бути включені до шкільних програм. Юридичні права можуть передбачати право на повернення виробів, які не працюють, або стосовно яких споживачам було надано оманливу інформацію.

    Встановлення обмежень на комерційні підприємства. Допомога споживачам у отримання надійної інформації не означає, що підприємства не вдаватимуться до різного роду стратегій і хитрощів у намаганні переконати купити свою продукцію або втекти від відповідальності за низькоякісні товари. Таким чином, захист прав споживачів також передбачає обмеження на те, що комерційні підприємства можуть робити. Початковою точкою є те, що продукція повинна бути безпечною, і виконувати ті функції, які від неї очікуються, протягом певного часу (покупці, головним чином, не мають змоги це перевірити до моменту купівлі). Підприємства також не можуть застосовувати несправедливі умови у контрактах (що є особливою проблемою у випадку надання послуг). Вони також повинні надавати точну інформацію про свою продукцію, включно з тією, що міститься у рекламі.

    Права споживачів

    Окрім того, що ці права підтримують споживчі організації, їх підтримує (хоча і без переліку у такій формі) «Керівний документ із питань захисту прав споживачів», затверджений у 1985 році та переглянутий у 1999-му.

    • Право на безпеку.
    • Право на отримання інформації.
    • Право на споживчу освіту .
    • Право на компенсацію.
    • Право бути вислуханим. 
    • Право на вибір. 
    • Право на задоволення основних потреб. 
    • Право на здорове навколишнє середовище.  

    Захист прав споживачів у ЄС

    У більшості країн ЄС, перед його нещодавнім розширенням, було прийнято національні закони на забезпечення всіх восьми прав споживачів, або деяких із них. Головна мета заходів, здійснюваних у ЄС, є забезпечення узгодженості між країнами, головним чином, шляхом встановлення мінімальних вимог щодо конкретних аспектів захисту прав споживачів.

    Яким чином діє ЄС

    ЄС є результатом домовленостей між країнами-членами стосовно спільного виконання певних дій, визначених у серії формальних угод. Основною, і досі найголовнішою метою, є створення єдиного спільного ринку, на якому комерційні підприємства можуть вести торгівлю скрізь, де їм потрібно, і на якому споживачі можуть купувати товари скрізь, де їм потрібно, не зазнаючи труднощів і ускладнень, створюваних різними національними законами та ринковими культурами. Метою єдиного ринку є сприяння конкуренції, а відтак – ефективності бізнесу та економічного зростання.

    ЄС сам не встановлює законів для країн-членів. Він працює через Директиви, які, у випадку погодження усіма членами, повинні бути втілені у законодавстві кожної країни. Директиви приймає Рада Міністрів (тобто представники урядів країн-членів). Європейський парламент, який обирається шляхом прямих виборів, також відіграє роль у процесі прийняття.

    Відповідність усім Директивам (які відомі як «зведення правил ЄС» – в оригіналі acquis, від французького слова, яке означає «накопичений досвід») є вимогою для країн, що бажають вступити до ЄС. Робота, пов'язана з розширенням і доповненням існуючого національного законодавства є однією з причин, через яку процес вступу триває довгі роки.

    Спочатку захист прав споживачів на розглядався як окреме питання у ЄС. Переваги для споживачів повинні були забезпечуватися ефективною роботою ринку, і споживчі питання розглядалися у зв'язку з розвитком єдиного ринку. Таким чином, споживчі питання розглядалися як частина змін у контрактному законодавстві, транспортній політиці, конкуренції, стандартів і безпеки харчової продукції, тощо.

    Від середини 1970-х років і надалі ситуація поступово змінювалася, але лише з прийняттям Маастрихтської угоди 1993 року стало можливими приймати Директиви щодо споживчих прав, які не стосуються безпосередньо ринкової інтеграції чи гармонізації. Це призвело до створення у структурі Європейської комісії окремого Директорату споживчої політики. Пізніше до сфери його відповідальності увійшли також питання охорони здоров'я та безпеки харчової продукції, і зараз це орган відомий як Генеральний директорат Європейського союзу з питань охорони здоров'я та захисту прав споживачів - DG SANCO.

    Існують десятки Директив, які так чи інакше стосуються захисту інтересів споживачів; всі їх знати детально немає потреби. Але найголовніші з них стосуються чотирьох основних аспектів.

    БЕЗПЕКА

    Різні Директиви вимагають, щоб усі товари, які продаються споживачам, були настільки безпечними, наскільки це можливо, і містять критерії, яким продукція повинна відповідати для забезпечення цього. Виробники та імпортери несуть відповідальність за безпеку товарів, які вони продають. У кожній країні повинні існувати органи, відповідальні за перевірку відповідності вимогам і виведення небезпечної продукції з ринку, якщо це потрібно.

    Існують різні Директиви, які стосуються певних товарних груп – наприклад, харчових продуктів, іграшок, хімікатів, косметичних засобів. Окрім того, існує Директива щодо загальної безпеки продукції, дія якої розповсюджується на все, а тому вона стосується вимог безпеки незалежно від того, чи існує окрема Директива для даного виду продукції.

    Європейська комісія керує також системами попередження щодо небезпечної продукції, тобто коли у будь-які країні виявляється існування проблеми, інші країни ЄС (а також країни за його межами) швидко отримують інформацію і, за потребою, можуть застосувати відповідні заходи на своїй території.

    Режим безпеки детальніше описується у наступному розділі.

    ОТРИМАННЯ ТОГО, ЗА ЩО ЗАПЛАЧЕНО

    Коли споживачі купують продукцію або послуги, між ними та продавцем існує контракт. Споживач погоджується сплатити певну ціну, а продавець – забезпечити саме те, на що споживач розраховує. Подробиці послуги звичайно містяться у письмовій угоді. Продукцію можна купити відразу на місці (у магазині), за описом у каталозі чи на веб-сайті, але якщо ви пропонуєте щось купити, а продавець погоджується продати, це означає виникнення контрактних стосунків, навіть якщо його умови не прописані.

    Директиви врегульовують три проблеми:

    • Продукція є не тією, яку ви погодилися купити – наприклад, вона відрізняється від опису в каталозі, або від зображення на коробці
    • Продукція не працює належним чином , пошкоджена або швидко ламається.

    У таких випадках споживач має законне право на повернення грошей, заміну продукції, її ремонт – залежно від вибору споживача.

    У контракті містяться несправедливі умови – які звичайно стосуються надання послуг. До них відносяться, зокрема, вимоги щодо грошової застави, яка не повертається (і яку ви втрачаєте, навіть якщо продукція чи послуга не є задовільними), або період виконання з невизначеним терміном закінчення, тобто ви не маєте змоги відмовитися від послуги або отримати компенсацію, навіть якщо надання послуги зайняло вдвічі більше часу, ніж повинно було.

    Несправедливі умови просто визнаються незаконними – вони не повинні записуватися до контрактів і не підлягають виконанню, навіть якщо споживач підписує угоду, що їх містить. Контракти повинні також бути написані простою мовою, що дає можливість їх легко розуміти.

    Існують певні специфічні правила стосовно туризму. Вони не дають можливості туроператорам піднімати ціни після того, як замовлення було зроблено (окрім випадків, коли це було спричинено змінами в оподаткуванні або коливаннями валютних курсів), а також вимагають від туроператорів робити внески до фонду захисту, який дає змогу туристам повернутися додому, якщо компанія збанкрутує, поки вони перебуватимуть у відпустці.

    Протягом певного часу постачальники звичайно включали до контрактів положення про відмову від прав, відповідно до яких споживачі погоджувалися з тим, що їхні законні права не застосовуються. Зараз такі положення є незаконними і не підлягають виконанню.

    ІНФОРМАЦІЯ ДЛЯ СПОЖИВАЧІВ

    Директиви містять широкий спектр вимог, які стосуються інфррмацію на етикетках. Харчова продукція, наприклад, повинна містити повний перелік інгредієнтів, і вказувати наявність потенційних алергенів (наприклад, горіхів). Існують також правила щодо опису продукції як «органічної», або використання регіональних назв продуктів харчування, наприклад, сиру «пармезан» або «пармської» шинки. Уся генетично модифікована продукція повинна бути відповідним чином позначена.

    Подібним же чином, велика домашня техніка повинна мати позначення стосовно споживання електроенергії у звичайних умовах.

    Закон також вимагає надання конкретної цінової інформації. Зокрема, супермаркети не можуть указувати ціни лише за пакет харчових чи інших продуктів, але повинні вказувати також ціну за одиницю – тобто повідомляти, як ціна пакету співвідноситься зі стандартною одиницею (наприклад, 5,5 євро за 100 мл). Це дає змогу споживачам легко порівнювати вартість і ціни навіть у тих випадках, коли продукція продається у різних кількостях.

    Стандартизовану інформацію потрібно надавати також по відношенню до фінансових послуг, таких, як позики або кредитні картки. Відсоткові ставки, обраховані за стандартною методикою обчислення відсотків у річному вираженні (annual percentage rate – APR), повинні бути повідомлені споживачам до того, як вони поставлять свій підпис. І в цьому випадку, споживачі отримують можливість порівнювати продукцію легко та коректно.

    У цьому випадку також існують особливі вимоги щодо пакетних (комплексних) турів; проспекти повинні надавати повну інформацію стосовно того, що пропонується – переїзду, розміщення, цін, планів оплати. Ці параметри не можна міняти після того, як замовлення було зроблено.

    РЕКЛАМА ТА ІНША МАРКЕТИНГОВА ДІЯЛЬНІСТЬ

    Реклама є Європі загалом повинна бути чесною, пристойною та правдивою. Конкретні правила її врегулювання відрізаються у різних країнах. Наприклад, у Великобританії існує система саморегулювання, що здійснюється через Комітет рекламних стандартів (Advertising Standards Authority – ASA), діяльність якого керується та оплачується представниками рекламної галузі. Він публікує кодекси поведінки, і очікується, що рекламісти будуть їх дотримуватися. Загалом цей метод спрацьовує – частково через те, що за ним пильно стежать уряд і засоби масової інформації; у рекламній галузі розуміють, що у випадку, коли ASA не буде виконувати своїх функцій, його замінять державним органом з повноваженнями забезпечення виконання закону. В інших країнах використовується безпосередня участь держави та існують суворіші правила, особливо по відношенню реклами, спрямованої на дітей.

    ЄС ухвалив Директиви стосовно врегулювання певних проблем, пов'язаних із маркетингом.

    Дистанційні продажі. У випадках, коли товари та послуги продаються по телефону, поштовим замовленням або за допомогою мережевих технологій, існують легкі можливості введення споживачів у оману або надання їм невідповідної інформації. Директива вимагає від постачальників надавати повний спектр інформації до того, як продаж відбудеться, а саме – контактну інформацію про себе (включно з адресою), повний опис продукції чи послуги, повну ціну, умови доставки, а також подробиці щодо забезпечення права споживачів на відмову. Повинне бути також надане письмове підтвердження домовленостей щодо продажу. У випадках продажу позик і кредитних карток, повинні бути вказані відсоткові ставки та період дії. Споживачі мають право відмовитися від замовлення протягом семи днів (а у деяких країнах – довшого терміну), а товари повинні бути доставлені протягом 30 днів. Телефонування споживачам за допомогою автоматичних телефонних систем або розсилання їм факсів із комерційними пропозиціями без їхньої попередньої згоди є незаконним.

    Продажі в розрахунку на інертного покупця – надсилання товару, який не було замовлено, а потім вимагання оплати. Споживачі не несуть ніяких зобов'язань у випадку, коли це відбувається – вони можуть просто залишити товар собі або позбутися його, за власним бажанням. (Раніше вони повинні були надати відправникові можливість забрати товар).

    Продажі з доставленням Окрім випадків, коли продавцем є торгівельний агент із доставлення товарів, або продажів за каталогами, споживачі автоматично отримують право відмовитися від замовлення протягом семи днів (знову таки, у деяких країнах – протягом довшого терміну), якщо хто-небудь продає їм будь-що у них удома або в іншому місці, за межами звичайного місця ведення бізнесу.

    Неправомірна комерційна практика. Це стосується використання оманливих або агресивних методів продажів. Директива проголошує незаконними надання фальшивої інформації про продукцію, продавця, ремонт, ціни або порівняння з іншими виробами, якщо це «вірогідно може значно спотворювати поведінку звичайного споживача». Вона також забороняє залякування, примус або застосування сили. Директива налічує 31 неприйнятний метод, але визнає, що можуть бути й інші – нечесні продавці дуже винахідливі!

    Подальший розвиток

    Переважна частина цих Директив містить мінімальні вимоги – за потребою, національні уряди можуть встановлювати вищі стандарти. Деякі саме так і роблять, головним чином подовжуючи період, протягом якого споживачі можуть скасувати свою угоду, укладені з продавцем у себе вдома, по телефону, в мережі Інтернет або поштовим замовленням.

    У теперішній час Європейська комісія переглядає вісім Директив і вирішує, чи переходити до повної гармонізації. Це означатиме, що ці Директиви повинні будуть виконуватися повністю однаково в усіх країнах, без можливості застосування суворіших правил. Споживчі організації загалом виступають проти цього, тому що найсуворіші правила не можуть бути ухвалені в 25 країнах. Це означає, що у зв'язку з фіксованим загальноєвропейським законом захист прав споживачів у деяких країнах може послабитися.

    Важливе значення має також те, що кожна з Директив вимагає від національних урядів брати на себе відповідальність за забезпечення контролю та виконання вимог, які в них містяться. Типи та структури урядових органів, яким це доручено, у різних країнах відрізаються. Пропозицій щодо уніфікації таких домовленостей немає, і немає домовленостей щодо того, чи існує найкращий метод забезпечення захисту прав споживачів.

    Безпека продукції та відповідальність за продукцію

    У ЄС існує загальний закон, який стосується безпеки продукції – Директива щодо загальної безпеки продукції.

    Мета її дуже просто сформульована у самій Директиві: ‘Виробники зобов'язані виводити на ринок лише безпечну продукцію'.

    Яким чином виробник може впевнитися, що його продукція – безпечна? Директива містить певні критерії:

    • відповідність чинним національним законам
    • відповідність європейським стандартам охорони здоров'я та якості продукції, які були ухвалені як національні стандарти
    • відповідність іншим чинним національним стандартам, керівним документам ЄС, кодексам ведення бізнесу
    • використання передових технологій
    • відповідність обґрунтованим очікуванням споживачів

    Якщо продукція створює проблеми, пов'язані з безпекою, виробники зобов'язані надавати інформацію споживачам, а також відкликати таку продукцію з ринку, якщо це необхідно. Дистриб'ютори повинні також вести належний облік для забезпечення можливості відслідковування продукції (а також шляхів походження продукції або дефектних компонентів), моніторингу продукції на предмет ризиків, а також поширення інформації стосовно можливих проблем.

    З боку уряду повинен бути призначений орган, який несе відповідальність за моніторинг і забезпечення виконання вимог безпеки, і який також:

    • здійснює ринковий нагляд, беручи та перевіряючи зразки продукції
    • вимагає розміщення попереджувальної інформації у випадках, коли вживання продукції пов'язане з ризиком
    • вживає заходів у випадку виникнення проблем – вимагаючи тимчасового призупинення продажів продукції або повного її виведення з ринку
    • створює можливості та механізми подання скарг споживачами щодо потенційно шкідливої продукції, або щодо подання інформації про фактичні інциденти, пов'язані з невідповідним рівнем безпеки.

    Окрім цієї загальної Директиви, існують також детальніші вимоги щодо хімікатів, іграшок, засобів індивідуального захисту, розважального бізнесу, косметики, фармацевтичних засобів, харчової продукції, протипожежної безпеки у готелях, феєрверків. Деякі види продукції, зокрема, автомобілі або вилки електричних приладів, не можуть продаватися без проходження випробувань на безпеку. Але загальні підходи у таких деталізованих галузевих нормативних правилах такі ж, як у загальній Директиві, яка встановлює вимоги щодо безпеки у стандартах і в інших довідкових документах, якщо відповідні стандарти відсутні.

    ЄС розвиває також інші програми, спрямовані на підвищення безпеки.

    •  Розробка стандартів. Роботу щодо продукції проводять спеціалізовані європейські органи стандартизації – Європейський Комітет стандартизації (CEN) і Європейський Комітет з електротехнічних стандартів (CENELEC), які, у свою чергу, тісно співпрацюють із міжнародними органами стандартизації, такими як Міжнародна організація по стандартизації (ISO) та Міжнародна електротехнічна комісія (IEC). ЄС надає грант групі, яка представляє споживачів у переговорах стосовно стандартів – Європейській асоціації координування споживчого представництва у процесах стандартизації (ANEC), яка розташована у Брюсселі. Європа також бере активну участь у роботі глобального органу стандартизації харчової продукції Codex Alimentarius .

    •  Системи швидкого попередження. Такі системи – це домовленості щодо надання повідомлень, які дозволяють національним органам влади сповіщати один одного про небезпечну продукцію для того, щоб вони могли вжити швидких заходів у своїх країнах. За необхідності, Європейська комісія може вживати заходів загальноєвропейського масштабу з метою виведення небезпечної продукції з ринку. Основними процедурами попередження є RAPEX (продукція), а також процедура щодо продуктів харчування.

    •  Європейське управління контролю за якістю харчової продукції (European Food Safety Authority), створене у 2002 році з метою здійснення контролю за проблемами та небезпечними факторами у сфері харчової продукції по всій Європі.

    Відповідальність за якість продукції

    Що відбувається, коли групі людей або їх майну завдає шкоди яка-небудь продукція?

    Відповідь на це міститься у першому параграфі Директиви про безпеку продукції: ‘Виробник несе відповідальність за шкоду, спричинену недоліками його продукції'.

    Якщо продукція є імпортованою, відповідальність несе дистриб'ютор.

    Це означає, що споживачі можуть подати позов проти виробників і вимагати компенсації за завдану шкоду. Вони повинні довести ступінь завданої шкоди, а також факт того, що її було завдано саме цією продукцією - що не завжди легко зробити. Але їм не потрібно доводити, що це сталося через недбалість виробника; навіть якщо виробник правильно виконав усі процедури щодо забезпечення стандартів, написав правильні інструкції, тощо, він усе одно несе відповідальність у випадку виникнення небажаних наслідків. З іншого боку, відшкодування може бути зменшене, якщо частково шкода сталася через те, яким чином споживач використовував продукцію.

    Виробники мають три відправні точки для захисту:

    • Недолік був відсутнім у момент продажу товару
    • Недолік виник через відповідність нормативам (тобто самі нормативи були невідповідними)
    • ‘стан наукових і технологічних знань у той час, коли продукцію було випущено в обіг, не був достатнім для виявлення наявності недоліку.'

    Останній пункт, який називається «аргументація на підставі аспектів технологічного розвитку» (development defence), викликає гострі дискусії. Споживчі групи завжди ставилися до нього негативно, тому що він дозволяє виробникам бути менш уважними при наданні оцінки безпечності нових видів продукції. Це також означає, що споживачі можуть залишитися без компенсації, навіть коли цілком зрозуміло, що саме завдало їм шкоди.

    Нещодавній аналіз, проведений у ЄС, дійшов висновку, що зміни тут не потрібні, і що Директива забезпечує належну рівновагу між інтересами споживачів і виробників. Було прийнято рішення про те, що сувора відповідальність (тобто, яка не передбачає аргументації на підставі аспектів технологічного розвитку) обмежуватиме розвиток нової продукції і відвертатиме кошти, що витрачаються на дослідження, на страхування від претензій щодо компенсацій. (Виробники звичайно закладають у вартість певні кошти як страхування на випадок відповідальності за продукцію.) Національним урядам дозволено застосовувати суворіші закони щодо відповідальності за продукцію, якщо вони вважають це за потрібне, але лише Люксембург і Фінляндія вилучили положення про можливість аргументації на підставі аспектів технологічного розвитку.

    Споживчі організації в ЄС

    У ЄС існують три основних типи споживчих організацій:

    Повністю незалежні НУО. Найбільші з них публікують великими накладами масові журнали з порівняльними тестами, що забезпечує їм надходження значних коштів від передплатників. Певну частину цих грошей вони використовують для забезпечення загальних послуг для споживачів – проведення кампаній на підтримку прав споживачів і розвиток споживчої політики, можливо, на освіту зі споживчих питань або на громадські консультаційні центри. Більшість із них були започатковані 40-50 років тому. Вони є неприбутковими організаціями – тобто вони не мають акціонерів, але вони використовують гроші, які заробляють, на виконання більшого обсягу роботи для споживачів.

    Незалежні видавці журналів відіграють важливу роль у Великобританії, Нідерландах, Франції, Бельгії, Італії, Іспанії та Португалії. Журнали у Бельгії, Італії, Іспанії та Португалії видаються однією й тією ж групою, яка заснована при бельгійській організації – власній багатонаціональній компанії споживачів (яка також видає журнал у Бразилії). Найбільший наклад журналу – майже 600000 примірників – розповсюджується у Великобританії; у британській організації Which? працює майже 500 співробітників. Жоден із цих журналів не розміщує реклами; їхня мета – надавати споживачам незалежні консультації про продукцію та послуги; якщо вони братимуть гроші від виробників за розміщення реклами, читачі можуть поставити під сумнів, чи це не могло вплинути на їхні рекомендації – тобто їхні прибутки надходять лише від споживачів.

    Деякі менші та молодші організації також видають журнали. У Словенії, наприклад, одна споживча організація видає журнал, який містить результати випробувань, уже 15 років; але забезпечити достатні надходження для того, щоб таке видання стало самостійним, досить важко – населення Словенії складає лише приблизно 2,5 мільйони, тому практично неможливо збільшити читацьку аудиторію.

    У Європу існує багато менших незалежних споживчих організацій, які переважно працюють у галузі надання консультаційних послуг або проведення кампаній (або в обох цих сферах). До їхнього складу входять члени, які сплачують членські внески, але вони також у значній мірі залежать від грантів – від національних чи місцевих органів влади, від ЄС або від інших агенцій. Невеликі групи, які часто діють на місцевому рівні, є типовими для Іспанії та Італії, але вони існують також і в більшості країн, поряд із великими організаціями, що видають свої журнали; групи такого типу існують також у практично всіх країнах – нових членах ЄС.

    Інститути та організації, підтримувані урядом. В Австрії, Німеччині, Франції та Данії існують напівнезалежні організації, які видають журнали з результатами порівняльних тестів. Таким же чином, як і незалежні журнали, вони не розміщують реклами і беруть передплату, але користуються також певною фінансовою підтримкою з боку уряду. Деякі з них – наприклад, Stiftung Warentest у Німеччині – головним чином обмежують свою діяльність роботою над виданням журналу; інші відіграють значну політичну, представницьку, освітню та консультаційну роль.

    Урядові споживчі організації

    У Швеції та Норвегії, споживча політика, журнали з результатами тестувань, консультаційні центри, споживча освіта, послуги омбудсменів є частинами урядової структури, і практично повністю фінансуються за рахунок держави. У Німеччині та Великобританії також існують агентства, що повністю фінансуються державою, створені з метою представництва споживачів у процесі розробки політики, а також (у Німеччині) для управління загальнонаціональною мережею консультаційних центрів. У деяких країнах також існують важливі спеціалізовані групи, що фінансуються за рахунок держави, які представляють споживачів у галузі громадських послуг, таких, наприклад, як постачання енергії, залізничного транспорту, телекомунікацій.

    Урядові департаменти та регуляторні органи

    Такі органи розробляють політичні рішення та забезпечують виконання законів. У деяких країнах виконання законів щодо безпеки споживачів покладено на місцеві органи влади, в інших – на місцеві відділи національних органів.

    Усі такі варіанти працювали краще чи гірше в різні роки, і немає правильних чи неправильних способів організації та сприяння захисту та інформування споживачів.

    «Консьюмерз Інтернешнл» часто отримує запитання щодо того, які ролі найкраще можуть відігравати державні агенції, а які - незалежні НУО. У нас є певні прості принципи стосовно цього, але вони не надають повної відповіді – що є «найкращим», у різних країнах є різним. Разом із тим:

    • Лише уряди можуть приймати законодавчі рішення, і лише урядові органи можуть забезпечувати виконання законів.
    • Незалежні НУО є важливою складовою частиною ефективної споживчої структури. Серед восьми прав споживачів є право на висловлення своєї думки у процесі розробки політики, і споживачі повинні мати змогу представляти себе безпосередньо, а не через посередників, призначених урядом.
    • Здатність споживачів до дій залежить від інформації, освіти та консультування. Загалом, незалежні НУО забезпечують ці краще, ніж урядові органи, не в останню чергу через те, що споживачі схильні більше їм довіряти - вони не мають інших поточних інтересів, які впливали б на їхню роботу.
    • Через те, що значна частина освіти та консультацій забезпечується споживачам безкоштовно, незалежні НУО звичайно не можуть знайти ресурсів для виконання широкомасштабної роботи. Важливо розглянути варіанти, через які уряди можуть забезпечити здатність НУО надавати ефективні послуги в інтересах усього суспільства.

    Найцінніші споживчі консультації – це результати порівняльних тестів. На жаль, досвід різних країн світу показує, що дуже важко заснувати самоокупний журнал, який може забезпечити високі витрати на проведення порівняльних тестів та інших досліджень, не беручи плати за розміщення реклами. Схоже, що журналам у Західній Європі, а також подібним виданням у США, Австралії та Новій Зеландії пощастило – їх було започатковано тоді, коли вони могли привернути значні аудиторії, не витрачаючи значних коштів на маркетинг. Зусилля, спрямовані на їх копіювання у таких різних країнах, як Росія, Чеська Республіка, Індія, Бразилія, Аргентина та Канада, досягли дуже незначного успіху. В результаті цього, «Консьюмерз Інтернешнл» заохочує своїх членів до пошуку інших способів залучення членів та пошуку коштів, перше ніж витрачати час і ризикувати з виданням журналу.

    Співпраця

    Європейські споживчі організації співпрацюють двома способами. Переважна більшість їх є членами Європейської споживчої організації (Bureau Europeen des Unions de Consommateurs – BEUC) , яка розміщується у Брюсселі. Це є політичний і лобістський орган, покликаний представляти точку зору споживачів перед керівними органами Європейського Союзу – Єврокомісією, Парламентом і Радою Міністрів. BEUC частково фінансується Єврокомісією, а також за рахунок членських внесків від організацій, які входять до неї. Вона брала участь у підготовці всіх Директив, описаних у цьому документі.

    Вони також співпрацюють у структурі Групи міжнародних досліджень і тестування (International Consumer Research and Testing), створеної з метою координації проведення спільних тестів, під час яких продукція, що продається у декількох країнах, випробовується один раз, а результати тестування повідомляються через різні організації. Це дозволяє значно скоротити витрати, забезпечуючи при цьому наявність інформації для споживачів у всьому ЄС.

Повернутися до списку

  • Щось не так? Спитай у продавця, що саме! | Что-то не так? Спроси у продавца что именно!
  • Щось не так? Спитай у продавця, що саме! | Что-то не так? Спроси у продавца что именно!
  • Закон на твоєму боці
  • Закон на твоєму боці
  • Закон на твоєму боці
  • Поверніть мої гроші | Верните мои деньги
  • Термін зебрігання ПРОДУКТІВ не цікавить любітелів екстремальних відчуттів. | Срок хранения ПРОДУКТОВ не интересует любителей эктремальных ощущений
  • Навчально-методичний посібник "Основи споживчих знань" | Учебно-методическое пособие "Основы потребительских знаний"
  • Закон на твоєму боці
  • Закон на твоєму боці